Мости Берліна: символи єднання
Ми знову повертаємось до розповідей про цікаві сторінки історії та архітектури Берліна, а точніше до тих споруд, які багато століть зʼєднували береги Шпрее та численних каналів столиці. Якщо ви думали, що у Венеції мостів більше ніж в Берліні, то ви помилялись - в Берліні їх вдвічі більше (понад 900, а в Гамбурзі їх ще більше - понад 2000). Тож у подорож мостами Берліна!
Міст Мольтке (Moltkebrücke) - знаходиться біля Федеральної канцелярії та будівлі Рейхстагу поруч з головним залізничним вокзалом. Міст з'єднує вулицю Віллі-Брандт-штрассе (раніше Мольткештрассе) з Альт-Моабітом.
Сучасний масивний міст має двох попередників: дерев'яний розвідний міст, відомий як Нижній Шпрее-міст (1851 року) та перший в Німеччині кований залізний фермовий міст (1864–1865 рр).
Прикрашений численними барельєфами та скульптурами, міст Мольтке був побудований між 1886 і 1891 роками під керівництвом Отто Штана. Він названий на честь Гельмута фон Мольтке (начальника прусського Генерального штабу з 1857 по 1888 рік), штаб-квартира якого розташовувалася безпосередньо поруч із мостом. Його архітектура в стилі неоренесансу нагадує середньовічну фортецю з вежами-бастіонами та масивними арками. Основним матеріалом був стійкий до зовнішнього впливу червоний майнський пісковик. Завершення будівництва мосту Мольтке планувалося на 1 травня 1891 року, що збігалося з відкриттям Берлінської художньої виставки, однак, через раптову смерть Мольтке, міст неофіційно відкрився на три дні раніше під час перенесення труни генерала.
Річкові пірси по обидва боки центральної арки прикрашені алегоріями Йоганнеса Безе. Сова, що сидить над книгами та картами, нагадує про мудрість генерала, а прусський орел, що підіймається над трофеями, символізує перемогу, здобуту під військовим командуванням Мольтке у франко-прусській війні.
У 1942 році бронзові декоративні елементи з мосту були переплавлені для військових потреб. В останні дні битви за Берлін було підірвано південну арку мосту, а парапети та скульптури отримали значні пошкодження. Проте міст Мольтке дивом уцілів і на камʼяних парапетах досі можна помітити сліди від куль та снарядів. Як нагадування про Другу світову війну, один з пошкоджених оригінальних грифонів досі стоїть на постаменті біля мосту.
Комплексна реставрація відбулася в 1983-1986 роках. Південну арку було реконструйовано, а глуху арку на іншому березі зроблено пішохідною. Репліки Августа Єкеля, засновані на фотографіях, замінили втрачені фрагменти скульптур та ліхтарів. Збережені оригінальні елементи були повернуті на свої місця. Цікаво, що під час реставраційних робіт було виявлено скриньку для документів, яка містила детальну інформацію про будівництво мосту.
Міст Кронпринца (Kronprinzenbrücke) - з'єднує райони Мітте та Тіргартен з урядовим кварталом. Конструкція починається від Конрад-Аденауер-штрассе і продовжується Рейнхардтштрассе. На жаль, історичний міст не зберігся через війну, тож ми можемо розповісти тільки його історію.
Попередником був дерев'яний розвідний міст, збудований у 1709 році, який називався Тіргартенським мостом. У 1828 році міст було перенесено вгору за течією, а над Шенхаузер Грабен було побудовано новий Унтербаумський міст – також дерев'яний розвідний міст. З 1877 по 1879 рік на західній набережній Кронпринца було збудовано новий міст, названий на честь тодішнього німецького кронпринца Фрідріха Вільгельма. Конструкція являла собою кований фермовий арковий міст з трьома прольотами. Під час Другої світової війни міст Кронпринца був сильно пошкоджений. Зі зведенням Берлінської стіни у 1961 році він був закритий і втратив своє значення, оскільки річка Шпрее утворювала межу сектора в цьому місці. Надземну конструкцію мосту було знесено в 1972 році.
У квітні 1991 року за результатами міжнародного конкурсу на будівництво мосту Кронпринца, перший приз було присуджено проєкту іспано-швейцарського архітектора Сантьяго Калатрави. Це був перший міст, побудований після політичних змін 1989 року. Новий міст Кронпринца — це витончений сучасний трипрольотний сталевий міст.
Міст Маршалла (Marschallbrücke) - з'єднує Луїзенштрассе та Вільгельмштрассе.
Ймовірно, ще наприкінці XVII століття дерев'яний пішохідний міст, відомий як «Laufbrücke», з'єднував новостворений район Доротеенштадт з північним берегом річки Шпрее. У 1740 році єврейський банкір Вейтель Гейне Ефраїм відремонтував міст, тому його також називали Єврейський (Judenbrücke) або Ефраїмів міст. Однак у 1795 році його знову знесли через аварійний стан і замінили новим дерев'яним пішохідним мостом.
Тільки у 1818 році Карл Фрідріх Шинкель розробив нові плани чавунного мосту. У 1820 році міст був побудований за спрощеним проєктом з розвідним елементом у центральному прольоті. Він мав масивні опори та дощате покриття, що створювало ілюзію міцного кам'яного мосту. Саме в цей час він отримав назву міст Маршалла на честь фельдмаршала Гебхарда Леберехта фон Блюхера, який успішно брав участь у Визвольних війнах (1813-1815 роки). Через збільшення руху транспорту у 1881-1882 роках був збудований новий міст за планами Пауля Готтхайнера, який був залізно-сталевим. Він складався з фермових арок і спирався на дві гранітні опори в річці Шпрее. Він був багато прикрашений кованими канделябрами над опорами, декоративними балясинами та окремими металевими рельєфами на вершині арки. Кілька трамвайних ліній перетинали міст до 1945 року. Під час Другої світової війни міст Маршалла, як і понад 20 інших мостів через річку Шпрее в Берліні, був підірваний.
У 1997 року під час капітального ремонту архітектор Бенедикт Тонон та інженер-мостобудівник Герхард Піхлер виконали сміливий задум: вони зберегли єдиний уцілілий металевий арковий елемент кінця XIX століття (його вбудували в один із пішохідних прольотів), тоді як всю решту конструкції зробили більш сучасною. Щоб розширити судноплавний канал Шпрее, південну частину мосту було демонтовано, а нову сталеву конструкцію прокладено між південним берегом та рештою конструкції, яка була відновлена до своєї первісної форми. Врятована центральна арка згодом була інтегрована компанією Tonon у новий пішохідний міст Anhalter Steg біля Німецького музею техніки.
Мости Монбіжу (Monbijoubrücke) - Південна частина мосту - це одноарковий склепінчастий міст загальною довжиною 25 метрів. Північна частина перетинає головну гілку Шпрее та веде на Монбіжуштрассе.
Якщо згадати історію цього місця, то спочатку тут існувало кілька поколінь дерев'яних переправ, що вели до палацу Монбіжу. Перший міст через Шпрее, приблизно на сучасному місці, був відомий як Великий шосейний міст. Оскільки Вербова дамба проходила від краю острова до Люстгартену (саду розваг), новий перехід через Шпрее тоді називали «Маленьким мостом Вербової дамби». Будівництво Національної галереї, яке вимагало знесення цієї дамби, та завершення будівництва борошномельного млина на острові призвели до будівництва нового розвідного мосту вище за течією. Ця споруда тоді називалася Борошняним мостом.
У 1897 році архітектору Ернсту фон Іне було доручено побудувати на острові Шпрее публічний музей для розміщення зібраних старожитностей, який пізніше був названий музеєм Боде. Одночасно з планами будівництва музею він спроєктував і новий міст, що складався з двох окремих секцій. Вони охоплювали передній двір музею на краю острова, з'єднуючи вхід до музею з протилежними берегами Шпрее. Секції мосту були побудовані між 1902 і 1904 роками.
Ажурні балясини балюстради та колоноподібні гранітні світильники з бронзовими кулястими лампами утворюють декоративне оздоблення південного мосту Монбіжу. Обрана комбінація матеріалів поєднується з необароковим архітектурним стилем музею Боде. Обидві частини мосту були побудовані із саксонського пісковику. Раніше на мосту стояла кінна статуя імператора Фрідріха ІІІ.
Враховуючи майже півтора річний термін будівництва, вартість мостів Монбіжу склала приблизно 7 мільйонів євро, тому вони були найдорожчими мостами свого часу.
Назва мосту походить від розташованого колись неподалік палацу Монбіжу (від фр. “mon bijou” - “моя коштовність”), який розташовувався навпроти музею Боде (зараз на його місці парк Монбіжу). Побудований у 1703 році Еосандером фон Гете, як палац розваг у стилі пізнього бароко він був улюбленою літньою резиденцією королеви Пруссії Софії Доротеї. На жаль він не зберігся і був знесений після війни у 1959.
Падіння Берлінської стіни дозволили повністю реконструювати мости Монбіжу, використовуючи численні оригінальні матеріали. 12 жовтня 2006 року мости були офіційно відкриті після реставрації.
Міст Фрідріха (Friedrichsbrücke) - з'єднує вулиці Анна-Луїза-Карш-штрассе з Бодештрассе (між районами Альт-Берлін та Альт-Кельн).
На початку XVIII століття через річку Шпрее в центрі Берліна було близько 30 мостів, одним з яких був багатопролітний Великий Оранжерейний міст, збудований у 1703 році. Він був важливим пунктом перетину між колишніми незалежними районами Берліна. Міст був названий на честь оранжереї на острові Шпрее. Фрідріх II доручив Георгу Фрідріху фон Боуману побудувати новий міст. За його проєктами в 1769 році було завершено будівництво цегляного аркового мосту. Після подальших модифікацій під керівництвом Карла Готарда Лангганса у 1792 році він отримав свою сучасну назву на честь короля. Дедалі більші затори в центрі Берліна призвели до чергової реконструкції, яка була проведена у 1822-1823 роках. Було побудовано значно змінений Фрідріхсбрюке із сімома чавунними фермовими арками. У 1872–1875 роках міст було розширено до 16 метрів. Всього через десять років залізну конструкцію довелося знести.
Новий міст складався з трьох арок на мурованих опорах; опори та склепіння були побудовані з клінкерної цегли. Пісковик використовувався для фасадів, баляс та надбудов. Дизайн включав мідні світильники на кам'яних основах за моделями Карла Бегаса та Карла Пайпера (це були алегорії чотирьох континентів) та обеліски на опорах. Реконструкція, яка включала перенесення мосту, відбувалася між 1891 і 1893 роками.
Після Другої світової війни у 1981-82 роках зведено нову залізобетонну конструкцію. Сучасний Фрідріхсбрücke є пішохідним. Його збудували з використанням надсучасних інженерних технологій: сталеву конструкцію змонтували на березі, а потім буквально “висунули” над водою за допомогою домкратів за лічені години, щоб не переривати судноплавство на Шпрее.
З 2012 року по червень 2014 року Фрідріхсбрюкке пройшов повну реставрацію. Щоб відновити його початкову історичну ширину 27 метрів, міст було розширено. Реконструкція коштувала приблизно 7,7 млн євро. Історичні обеліски були повернуті на їхні початкові місця, а опори мосту були знову облицьовані пісковиком. Північна пішохідна доріжка веде, як і в 1894 році, до колонади на Музейному острові.
Палацовий міст (Schloßbrücke) - розташований на маршруті двох федеральних автомагістралей, які ведуть повз Люстгартен та Кафедральний собор через Лібкнехтбрюке/Карл-Лібкнехтштрассе до Александерплац.
Ранні карти старого Берліна показують, що на сучасному місці міст існував ще в XV столітті. Було необхідно транспортувати будівельні матеріали для Берлінського палацу через Кельнішер Грабен. Вузький дерев'яний семиарковий міст з розвідною стулкою називався Собачим мостом. У 1738 році міст був перебудований за планами головного архітектора Тітуса де Фавра. Його інноваційний проєкт був завершений того ж року; використання противаг дозволило одночасно відкривати чотири суміжні стулки. У 1806 році Наполеон Бонапарт увійшов до Берлінського палацу саме через цей міст.
29 травня 1822 року було закладено наріжний камінь нового мосту, який з цієї нагоди отримав назву Палацовий міст. Він був спроєктований архітектором Карлом Фрідріхом Шинкелем, як арковий міст з пісковика з трьома сегментами, призначений для функціонування без проходу кораблів.
З нагоди весілля прусського кронпринца, майбутнього короля Фрідріха Вільгельма IV, 29 листопада 1823 року, ще незавершений міст (бруківки та поруччя все ще бракувало) мав бути урочисто відкритий напередодні. Для молодят, які мали перетнути міст у кареті, берлінське студентське товариство організувало смолоскипну процесію до саду розваг перед палацом. Глядачі вишикувалися вздовж вулиць і стояли на новому мосту, який мав лише тимчасові дерев'яні балясини. Коли натовп глядачів відступив, на тимчасових дерев'яних конструкціях, зведених поруч, виникла тиснява і багато людей впали у воду (22 з них загинули). Через цей жахливий інцидент новий міст місяцями був у заголовках газет. Лише влітку 1824 року Палацовий міст отримав розвідний механізм, тротуарну плитку та залізні поруччя. Після завершення він вважався найбільшим мостом у Берліні та був настільки широким, що “сім екіпажів могли їхати поруч”.
Збудований у неокласичному стилі, він перетворив Унтер-ден-Лінден на безперервний величний бульвар, що простягається від Берлінського палацу до Бранденбурзьких воріт. Вісім скульптурних груп, які стоять на високих мармурових постаментах над кам'яними опорами мосту, символізують шлях героя до змужніння та слави під покровительством богині мудрості Афіни. Постаменти спираються на червоні гранітні основи та прикрашені круглими медальйонами роботи скульптора Фрідріха Вільгельма Вольфа. Монументальні фігури на триарковому мосту були створені між 1842 і 1857 роками учнями скульпторів Йоганна Готфріда Шадова та Крістіана Даніеля Рауха на честь Визвольних війн. Вони відсилають до статуй і барельєфів Перемоги в Новій гауптвахті (Neue Wache). Після Другої світової війни пошкоджений міст був відновлений, а зняті фігури були встановлені знову в 1983–1984 роках.
Дівочий Міст (Jungfernbrücke) - перетинає канал Шпрее, колишній шлюзовий канал, і з'єднує Фрідріхсграхт та Обервассерштрассе.
Є багато припущень щодо назви цього мосту. Найімовірніше пояснення пов'язане з двома "фройляйн" (молодими жінками), які жили в сусідньому заїзді "Францезішер Хоф" і продавали свої вишукані вироби ручної роботи в невеликій крамниці поруч з мостом. Берлінці просто називали цих іноземних жінок "Юнгферн" (діви), тому вони ходили до "Юнгферн" на мосту, щоб купити аксесуари.
Це найстаріший міст у місті, що зберігся, і єдиний, що залишився з дев'яти однакових розвідних мостів, що колись стояли на цьому місці.
Дівочий міст, ймовірно, був збудований Мартіном Грюнбергом у 1688 році за часів правління Фрідріха III. Спочатку він називався Шпреегассе. Цей дерев'яний розвідний міст перетинав канал Шпрее (Schleusengraben), з'єднуючи канал Фрідріхсграхт зі Старою Лейпцизькою вулицею. Назва Дівочий міст вперше згадується в документах у 1690 році. У 1798 році міст був замінений конструкцією, спроєктованою головним придворним архітектором Фрідріхом Бехерером, причому центральна частина все ще підіймалася ланцюгами та колесами, щоб пропускати кораблі. Міст, побудований у той час, залишився незмінним у своєму зовнішньому вигляді до сьогодення. В рамках робіт з поглиблення каналу Юнгфернбрюке отримав новий фундамент, а опори були подовжені. Ланцюговий привід був виведений з експлуатації, що зробило звідний механізм непрацездатним. Кілька капітальних реконструкцій забезпечили збереження цієї унікальної історичної споруди, якою можна милуватись і сьогодні.
Міст Гертруди (Gertraudenbrücke) - пролягає по Гертрауденштрассе через канал Шпрее до Шпіттельмаркт, з'єднуючи історичні райони Альт-Кельн та Ной-Кельн.
Ще у XIII столітті через західний канал Шпрее на південному краю історичного Старого Кельна був прокладений міст. Дерев'яний розвідний міст, з'єднаний з міською брамою Тельтова, спочатку називався Тельтовським мостом і, завдяки своєму розташуванню на острові, був двосекційною конструкцією. У XV столітті перед брамою було збудовано лікарню з каплицею, присвяченою святій Гертруді. Тоді міст став називатися мостом Гертруди. Між 1737 і 1739 роками головний будівельник Берліна Тіт де Фавр побудував новий широкий дерев'яний розвідний міст.
Надалі, майстер-будівельник Отто Штан розробив план масивного склепінчастого мосту, який був побудований у 1894-1895 роках та зберігся до сьогодення. Склепіння та облицювання видимих поверхонь виконано темно-сіро-коричневою рейнською базальтовою лавою. У 1896 році була встановлена скульптура святої Гертруди.
Масивні східчасті поручні мосту, що йдуть вздовж неглибокої арки, розділені в центральній частині на невеликі стрілчасті вікна, кожне з яких має залізні орнаменти. Разом з бронзовою фігурою святої Гертруди вони утворюють єдині прикраси мосту. Скульптура була змодельована Рудольфом Зімерінгом у 1896 році та відлита з бронзи на ливарному заводі Лауххаммера. Триметрова статуя, скоріш за все, зображує абатису Гертруду з Нівельського абатства VII століття. Вона є покровителькою мандрівників та паломників, садівників, а також бідних та вдів, крім того, вона нібито захищала будинки від мишей та щурів. Про це свідчить напис на постаменті: «Щурів та мишаче потомство ти знищуєш. Але ти простягаєш свою руку бідним у країні». Численні істоти на п'єдесталі залишаються темними, а маленька миша біля ніг Гертруди виблискує від постійних дотиків туристів (за легендою, якщо погладити її, на тебе чекає багатство).
Ближче до кінця Другої світової війни місто зняло бронзову скульптуру, оскільки її мали переплавити для військових потреб. Однак бронзовий ливар Ганс Фюссель сховав фігуру і таким чином врятував її від знищення. У 1954 році відреставровану статую повернули на своє місце.
Міст Обербаум (Oberbaumbrücke) - є зв'язком між районами Кройцберг і Фрідріхсхайн над річкою Шпрее.
Цікава назва мосту походить від середньовічних часів, коли на ніч річку перекривали важкою окованою залізом колодою (нім. Baum — дерево, колода), щоб ніхто не проплив повз митний річковий пункт. З XVIII до середини XIX століття навколо тодішнього Берліна існувала митна стіна. Товари, що імпортувалися в місто, оподатковувалися біля її воріт. Там, де ця стіна перетинала річку, її річище штучно звужували дерев'яними палями, а прохід закривали плавучою загородою. Було «верхнє дерево» (“Oberbaum”), вище за течією, і «нижнє дерево» (“Unterbaum”), нижче за течією.
Обербаум, від якого міст отримав свою назву, розташовувався між Берліном та Ной-Кельном на рівні сучасної Літтенштрассе, приблизно за два кілометри нижче за течією від нинішнього мосту. У 1703 році там було збудовано дерев'яний естакадний міст з проходом для кораблів, так званий Блоксбрюке, пізніше відомий як Вайзенбрюке (Сирітський міст, знесений у 1960 році). З переміщенням меж міста та будівництвом Берлінської митниці та акцизного муру, у 1723 році королівським указом на місці сучасного мосту було збудовано новий дерев'яний міст з розвідними стулками для судноплавства; це був новий Обербаум. Тут стояли Штралауські ворота - в'їзд до Берліна. У 1835 році міст офіційно отримав назву Обербаумський міст.
Між 1894 і 1896 роками на заміну дерев'яного мосту було збудовано неоготичну споруду. На його верхньому рівні проходять надземні залізничні колії першої лінії берлінського метро, яка відкрилася в 1902 році. Під залізничним віадуком розташований пішохідний прохід, спроєктований у стилі середньовічного клуатра.
Центральну арку мосту прикрашають дві 34-метрові вежі, чиї випнуті парапети змодельовані за зразком центральної вежі воріт міської стіни Пренцлау. Вони також символізують колишню функцію Обербаума як водних воріт Берліна. Їхні по-різному спроєктовані шпилі мають фігури берлінського ведмедя та бранденбурзького орла. Додаткові декоративні деталі нового мосту включали поверхні, прикрашені металевими барельєфами, різноколірною глазурованою цеглою та мозаїчною плиткою, на якій, окрім орнаментів, також зображені герби бранденбурзьких міст.
Зараз на мосту знаходиться інсталяція берлінського художника Торстена Гольдберга “Камінь, ножиці, папір”: дві люмінесцентні лампи, кожна діаметром один метр, були встановлені праворуч і ліворуч від центральної частини мосту. Підсвічені контури трьох положень рук — камінь, ножиці та папір — змінюються випадковим чином кожні шість секунд. Ця інсталяція покликана відобразити тодішню політичну ситуацію, в якій рішення приймалися досить хаотично та довільно.
Глінікський міст (Glienicker Brücke) — легендарний «Міст Шпигунів»
Міст через Хафель з’єднує Кенігштрассе (Берлін-Ванзеє) з Берлінерштрассе в берлінському передмісті Потсдама. Своєю назвою автомобільний міст зобов’язаний сусідньому колишньому маєтку Кляйна Глініке, на місці якого зараз розташований замок Глініке.
Наприкінці XVII століття на цьому місці було збудовано вузький дерев'яний міст, призначений для знаті як сполучник між потсдамськими палацами та мисливськими угіддями на іншому боці річки Хафель. Через швидке зростання руху стару конструкцію довелося замінити в 1777 році новим дерев'яним розвідним мостом з поручнями та вартовими будиночками з обох боків. У 1831 році розпочалося будівництво кам'яного мосту поруч із дерев'яним за проєктами прусського придворного архітектора Карла Фрідріха Шинкеля. Принцеса Шарлотта урочисто відкрила новий міст 30 вересня 1834 року. На кінцях двох фермових балок на високих постаментах стоять чотири кам'яні кентаври роботи скульптора Стефана Вальтера. Колонади, спроєктовані архітектором Едуардом Фюрстенау, також були встановлені по обидва боки дороги на потсдамському кінці мосту.
Попри протести захисників пам'яток, старий міст був знесений, а будівництво нового розпочалося в 1906 році. Це фермовий міст, побудований компанією Йоганна Каспара Харкорта в Дуйсбурзі.
16 листопада 1907 року споруду було відкрито для руху та офіційно названо мостом кайзера Вільгельма, проте ця назва так і не прижилася у повсякденному вжитку. Архітектурні критики досить зневажливо ставилися до зовнішнього вигляду мосту, називаючи його «незграбною залізною конструкцією».
Післявоєнна реконструкція почалася 3 листопада 1947 року. Керівник будівництва Ханс Денерт підняв зруйновану сталеву конструкцію та знову вставив її в збережені частини мосту в первісному вигляді. Повторне відкриття відбулося 19 грудня 1949 року.
Під час Холодної війни зелений металевий міст став головним пунктом обміну затриманими шпигунами між США та СРСР. Посередині мосту проходив кордон: одна половина належала Західному Берліну, інша — комуністичній НДР. Між 1962 і 1986 роками на мосту Глініке тричі обмінювалися високопоставленими агентами з обох сторін.
Зокрема, 10 лютого 1962 року полковника Рудольфа Івановича Абеля, високопоставленого радянського розвідника у Сполучених Штатах, обміняли на Френсіса Гері Пауерса, американського пілота, якого збили над Радянським Союзом під час шпигунського польоту на літаку U-2. У 2015 році на основі історії цього обміну голлівудський режисер Стівен Спілберг зняв свій знаменитий фільм «Міст шпигунів» із Томом Генксом у головній ролі.
Берлінські мости — це не просто конструкції з бетону й сталі. Це символи об'єднання розділеного міста. Гуляючи вздовж річки або каналів Берліна, придивляйтеся до кожного переходу через воду: за ними завжди ховається десяток історій про втікачів, королів та інженерів.