Українська культура - самобутня та неповторна
Культура, як це визначав ще Марк Тулій Цицерон, це "оброблення людської душі". Тож вона охоплює багато напрямків творчості: філософію, літературу, мистецтво, науку та релігію, а також народні звичаї.
Україна знаходиться на перетині двох типів культур - східної та західної. Це означає, що поряд із раціональними підходами в різних сферах життя українці також не забувають і про містичні її сторони. Тому в українському фольклорі досі присутні мавки та лісові духи, а розмовляти з тваринами, деревами та травами не є ознакою божевілля...
Я запрошую вас у подорож українською культурою, яка не може не захоплювати, а кожного року дослідження додають нові імена, твори та історії українських митців, які були заборонені та на якийсь час забуті.
Ще 1798 року Іван Котляревський в “Енеїді” являє світу неповторні нариси української культури, а саме: деталі українського одягу, різнобарвні народні страви та звичаї, в тому числі танці, розмовну мову та приказки. Не дарма він вважається батьком української літературної мови, як свого часу Данте Алігʼєрі започаткував літературну італійську своєю “Божественною комедією”.
Почнемо з літератури - як казав Максим Рильський: “Мова - втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова”.
“Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.” (І.Котляревський “Енеїда”)
Українська література має тисячолітню історію. Найдавніші рукописи датуються ХІ століттям. Попри довготривале іноземне панування на своїх землях та заборони друку українських книжок, український народ має багату літературну спадщину, якою ми можемо пишатись.
Взірцем українського бурлеску, звісно, вважається “Енеїда”. На тлі однойменної поеми Вергілія, ностальгуючи за Гетьманською державою, автор створив травестійну поему про жартівливі пригоди козака Енея з його ватагою та каверзи щодо них богів Олімпу. Є навіть переклад англійською цього твору, який, звісно, не передає всіх відтінків українського оригіналу, але буде корисний тим, хто не володіє українською, але хоче мати уявлення про “Енеїду”.
Це був початок української новочасної літератури. Дуже багато літературних шедеврів було написано згодом.
Згадаймо класиків українського слова XVIII-ХІХ століть: Тараса Шевченка, Лесю Українку, Григорія Сковороду, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, Софію Яблонську, Григорія Квітку-Основʼяненка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького.
Уособленням душі українського народу є драма-феєрія “Лісова пісня” (1911 р.) Лесі Українки (справжнє імʼя Лариса Косач), де розповідається про лісових духів та нещасливе кохання Мавки та Лукаша. “Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить. Де пал - воно кипить, а стріне холод - стає мов камінь.” Непересічною була постать самої Лесі. Вона походила з дворянського роду, знала більше ніж 10 мов, мала гарну освіту, багато подорожувала. За час своєї творчості написала велику кількість драматичних, поетичних та ліричних творів, які перекладались багатьма мовами. Через хворобу Леся Українка померла у 42 роки в Грузії, але ми згадаємо її слова: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.”
Також своєрідною візитівкою української драматичної повісті став твір Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” (1911 р.). Це щемка розповідь про кохання гуцулів Івана та Марічки з двох ворожих родів, якому не судилося стати щасливим. Побут та фольклор тамтешнього населення, лісові духи та чаклунство створюють неповторне казкове мереживо, що надихало інших митців на різні постановки цього твору. Так, відомий режисер Сергій Параджанов екранізував у 1964 році цю повість, а перед цим прожив на Івано-Франківщині майже рік, ходив на місцеві весілля, хрестини та похорони. Пізніше він написав: “Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності”.
На початку ХХ століття в Україні зʼявились нові літературні течії та яскраві письменники. Так, представниками “Розстріляного відродження” (ренесанс української літератури 20-х, 30-х років ХХ ст.) були Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валерʼян Підмогильний, Микола Куліш, Євген Плужник, Микола Зеров, Іван Багряний, Майк Йогансен.
Майк Йогансен встиг написати не так багато через його арешт та страту підрозділами НКВС в Києві. Йому був 41 рік. Але його авангардистський роман “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” (1932 рік) перевертає догори дриґом всі тогочасні уявлення про “правильний” стиль розповіді. Під час читання здається, що немає більше законів, які стримують політ фантазії та примушують оповідача до певних способів та правил. “Навіть той камінь, порепаний і соннивий, що лежить між двома старими дубами при прикрім березі лісового Дінця, на котрім каменю подорожують дуже активні рудуваті мураші - і він подорожує. Людина ж - не камінь. Людина хоче подорожувати хоча б навколо власної кватири, а тим паче в далекі краї… Чи не так, друже Родольфо? Так казав подорожній Дон Хозе Перейра до свого друга, ірляндського сетера Родольфо, ідучи з ним удвох у степах. Родольфо, ще трохи неуважно слухав довгеньку промову свого старшого приятеля (бо степом маяли запахові портрети багатьох зайців, серед них раптом випливав образ дрохви, яскраво намальований у три запахи, конкретний і рельєфний як меццо-тинто, і не було квадрату, де не були б умонтовані ніжні мініятюри незчисленних перепелів). Родольфо нехіть одірвався від кінематографічного екрану запахів і офіціяльно, але досить любʼязно замахав хвостом.” А ще Майк Йогансен багато переклав українською таких відомих авторів, як Фрідріха Шиллера, Вільяма Шекспіра, Едгара Алана По, Рідʼярда Кіплінга та ін.
Іван Багряний увійшов до найкращих письменників тієї епохи не тільки за два своїх зіркових твори (“Тигролови” та “Сад Гетсиманський”), а ще й за те, що написав у 1946 році свій лист-памфлет “Чому я не хочу вертатись на “родіну”, чим врятував сотні тисяч українців від примусового повернення до СРСР, де на них чекали тюрми, заслання та смерть. Історія його двох основних творів не менш цікава. Обидва були написані ним з власного досвіду тюрем, заслання до Сибіру та втечі звідти. “Пісня бʼється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і бʼє крилами над спиною дракона”, так він описує потяг, що віз його по етапу в Сибір. Він чудом залишився живий - “Бог не без милості, козак не без щастя.” Під час Другої світової війни він втік на захід, де написав і видав свої автобіографічні твори. Тож “Сміливі завжди щастя мають.” Івана Багряного навіть номінували на Нобелівську премію з літератури, але його смерть у 1963 році в Ной-Ульмі (Німеччина) завадила розгляду його кандидатури. Як він сам писав: “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи.”
Валерʼян Підмогильний у своєму модерному романі “Місто” (1928р.) майстерно змальовує головного героя - вояка армії більшовиків, який приїхав з села у Київ “підкоряти” місто. Він не цінує ані дружбу, ані кохання та робить карʼєру, деградуючи духовно у великому, чужому для себе місті. “Він озирнувся - і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі рангом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч.” Після перекладу у 1930 році цього твору російською автора було звинувачено “у роботі терористичної організації”, увʼязнено та страчено 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) разом з багатьма українськими письменниками.
Друга половина ХХ століття, попри чистки та утиски української культури, була також насичена видатними творами таких письменників та поетів, як Василь Стус, Олександр Довженко, Всеволод Нестайко, Володимир Сосюра, Олена Теліга, Віктор Домонтович.
Олександр Довженко в автобіографічній повісті “Зачарована Десна” змальовує єдність природи та людської душі - “найвищого та тонкого”, “перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…”. “Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим… Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.
Віктор Домонтович у інтелектуальному романі “Доктор Серафікус” пише про науковця-відлюдника з дуже дивними поглядами на кохання, жінок, людські стосунки та мистецтво. Ось декілька з його ідей: “Кохання — коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.” “Жінка повинна бути недосяжна!” “Чи варто було жити в світі, їсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дівчинкою, якщо твої гадки хибні й твої припущення розходяться з дійсністю?”
Сучасна література кінця ХХ-ХХІ століть після здобуття незалежності та початку державної підтримки українських митців має всі ознаки новітнього ренесансу. Яскраві представники цієї хвилі: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Любка, Олександр Ірванець, Артем Чех, Марія Матіос, Софія Андрухович.
Оксана Забужко стала відомою завдяки своєму автобіографічному феміністичному роману “Польові дослідження з українського сексу” (1996 р.), де вона відверто розмірковує про жіночу ідентичність. Але не менш вартий уваги інший її твір - “Музей покинутих секретів” (2009 р.), який розповідає про трагічні події однієї з бойових груп УПА, що загинула через зраду від рук НКВС. “Секрети” - дитяча гра, якою бавились дівчатка не тільки з СРСР, а й в інших країнах Варшавського договору. Це відлуння тих часів, коли бабусі в українських селах закопували від більшовиків ікони та різні архіви. “Любов - це війна, тільки війна особлива - така, в якій переможець втрачає все...” “Опуститися - це не ритися по смітниках, це значить - відмовитися від того, що маєш у собі найкращого.”
Софія Андрухович передає атмосферу старого Станіславу (колишня назва Івано-Франківська) в романі “Фелікс Австрія” (2014 р.). “Любов - це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні - вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли... Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов.” У 2016 році «Фелікс Австрія» був перекладений німецькою мовою та виданий австрійським видавництвом «Residenz Verlag» під назвою «Der Papierjunge» («Паперовий хлопчик»).
Окремого слова заслуговує українська поезія, яка завжди, поряд з піснями, тамувала душевну спрагу багатьох поколінь. Це незрівнянна Ліна Костенко, а також поети Максим Рильський, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Юрій Іздрик, перекладач Дмитро Паламарчук.
Дмитро Паламарчук - багатьом не відома постать видатного перекладача та поета, який боровся за незалежність України, сидів у румунській та німецькій тюрмах, а потім працював 6 років у засланні на шахті ГУЛАГу. Саме там він вивчив французьку та англійську, а після роботи по ночах перекладав сонети Шекспіра (він один з небагатьох, хто переклав всі 154 сонети).
“Я часто споглядав, як сонця схід
Голубить поглядом гірські вершини,
А там проміння пʼє росу долини
І залиша на водах світлий слід.
Та тільки хмар обридливий навала
Обляже сонця чарівного вид,
Сплямоване, весь кидаючи світ,
Воно на захід відплива помалу.”
(Сонет 33 В.Шекспіра в перекладі Д.Паламарчука)
Душа сучасної української поезії - Ліна Костенко, як Маруся Чурай зі свого однойменного роману : “Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа”, навіть слова ненависті у неї поетичні. Вона застережно писала про важливість збереження української мови: “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”. Але, як багатогранна особистість вона відома також і прозовими творами, як роман “Записки українського самашедшого” (2010 р.) про події в Україні за часів Леоніда Кучми та Помаранчевої революції. “А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер! Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.”
Просто зараз пишуться твори українськими письменниками та поетами, деякі вірші складаються в окопах воїнами ЗСУ, а друкарні під обстрілами рятують наклади надрукованих українських творів. Тому українське слово зараз має особливе значення.
Це - мова свободи!
Контент, оприлюднений на даному веб-сайті несе виключно інформативний характер. Команда веб-сайту UkrDim ретельно перевіряє контент, проте не несе відповідальності:
- за думку авторів,
- за правдивість та точність опублікованої інформації,
- за інформацію за посиланнями у опублікованих статтях на веб-сайті ukr-dim.de.
Сподобалась стаття? Підтримайте нас фінансово чи розкажіть про нас у cоціальних медіа
Наш банківський рахунок:
Kontoinhaber: Ukr Dim e.V.
IBAN: DE87 1005 0000 0191 1979 04
